fbpx

Ярослав Грицак. Пандемія, рік перший: перші висновки

З березня 2020 року в Україні було офіційно зафіксовано перший випадок захворювання на COVID-19. Днями виповнилася перша річниця цієї дати. Мене як історика попросили зробити перші висновки. 

Рік — надто короткий термін, щоб робити тверді висновки. І взагалі, поки пандемія не закінчилася, ці висновки будуть передчасними. Ще Геґель писав, що сова Мінерви — птах мудрості — вилітає аж у сутінках. Іншими словами, ми не можемо повноцінно зрозуміти процес, поки перебуваємо в ньому. А починаємо розуміти його лише тоді, коли він закінчився. Однак не лише можна, а й треба робити попередні висновки, щоб зрозуміти, як діяти далі. 

Уже тепер зрозуміло, що пандемія COVID-19 є історичною подією, яка затьмить і відсуне на другий план багато інших. Її порівнюють з Першою світовою війною й Чорнобилем, а її можливі наслідки — з кризою 1929—1933 років. Цілком можливо, що вона стане вододілом між двома історичними періодами: тим, що був до пандемії ковіду, і тим, що настане після нього. Один з колумністів NYTimes запропонував навіть новий поділ часу: до й після ковіду, A.C/B.C (ті, хто знає англійську, зрозуміють гру слів). 

Пандемія нагадала нам, що ми надто легковажно ставимося до себе й до світу. Ми всі знали про попередні епідемії чуми, холери та інших заразних хвороб. Але думали, що це в минулому, що з нами такого статися не може, бо ми перебуваємо на вищому рівні технологічного й політичного розвитку. 

Тут варто нагадати слова з роману «Чума» Альбера Камю: «Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька». 

Насправді пандемії, як і війни та інші стихійні й не стихійні лиха, завжди будуть з нами, і нам треба до цього морально готуватися. 

Це не остання й навіть не найзагрозливіша пандемія. На нас чекають нові. Причини — і біологічні, й соціальні. Носіями вірусів є тварини. За останні десятиліття різко збільшилося населення мегаполісів, а разом із ним — і потреби в м’ясі, щоб прогодувати їхніх жителів. Це означає, що ферми, на яких розводять тварин на м’ясо, стають дедалі більшими — й водночас зростає загроза появи й швидкого поширення нових вірусів. 

Окремо варто говорити про ситуацію в Азії. Тут швидке зростання населення міст призводить до розмивання меж між населеними пунктами й живою природою — зокрема з місцями, де просто кишить вірусоносіями, такими, як печерні кажани. А велике скупчення населення плюс включення місцевої економіки в глобальну забезпечує масштаби й швидкість поширення. 

Пандемія ще раз показує, що в наш вік постправди, коли будь-яка оцінка чи думка нібито має право на існування й кожна чи кожен сам собі може бути експертом, правда та справжні експерти таки мають значення. Не є правдою те, що цю пандемію ніхто не міг передбачити. У 2013 році група науковців з EcoHealth Alliance виявила серед летючих мишей у печерах Південного Китаю, що організм кожної четвертої з них містить коронавірусну інфекцію. У 2015 році про небезпеку появи нового вірусу говорив у виступі на TEDx Білл Ґейтс. У жовтні 2019 року він спонсорував дослідження Інституту безпеки здоров’я імені Джона Гопкінса в Нью-Йорку про можливий сценарій розвитку пандемії коронавірусної хвороби. У цьому сценарії науковці припускали, що новий вірус появиться в Бразилії, а не в Китаї — але, погодьтеся, ця помилка незначна. За їхнім прогнозом, пандемія завершиться тоді, коли коронавірусом заразиться 80% населення світу. Це займе 18 місяців і забере 65 млн життів. Зараз ми перебуваємо на 15-му місяці з часу початку пандемії, і кількість його жертв становить «лише» 2,6 млн жертв. Нам пощастило, що найгірший сценарій не здійснився. Водночас немає підстав заспокоювати себе, що пандемія ось-ось завершиться. Згідно з прогнозами та оцінками, ми перебуваємо зараз перед новою хвилею. 

Одним із ключових питань сучасності є таке: яка політична модель ефективніша для подолання криз? Майбутнє покаже, але вже зараз очевидно, що закриті й авторитарні режими становлять окрему загрозу. Вони мають непереборну схильність вдавати, наче тримають ситуацію під контролем і що нічого поганого за їхньої влади статися не може. Перший випадок хвороби стався в Китаї 1 грудня 2019 року. Епідемію, може, вдалося б локалізувати, якби китайський уряд одразу відреагував. Натомість він волів три тижні вдавати, що нічого не сталося, і погрожував розправами медикам, які «сіяли паніку». Трагічна історія доктора Лі Веньянь є ще однією ілюстрацію, якої шкоди завдають авторитарні режими. Він одним із перших почав бити у дзвін, але китайська влада змусила його замовчати — і врешті він сам став жертвою хвороби. Коли нарешті китайська влада запровадила локдаун, близько 5 млн китайців уже виїхали за межі вогнища епідемії, багато з них — за кордон. 

Те саме можна сказати й про Росію. Кремль спеціально намагається проштовхнути російську вакцину «Спутник V» й заради цього російська пропаґандистська машина пробує скомпрометувати інші вакцини. До того ж робить це не задля подолання пандемії, а лише в політичних цілях. Жоден демократичний уряд так себе не повів. Навпаки, вони вітають кожну вакцину, яка показала свою ефективність. 

Коли ми говоримо про політичні моделі для подолання кризи, то напрошується інший висновок: прогноз, що в сучасному глобальному світі нації приречені на смерть є, за словами Марка Твена, злегка перебільшеним. Хоча пандемія має глобальний характер, ключову роль у боротьбі з нею відіграють національні держави. Це було помітно вже під час фінансової кризи 2008 року. Тоді рятували банки й економіку не міжнародні корпорації, а національні уряди. Так само й зараз: поведінка національних урядів є одним з ключових моментів розвитку чи стримування пандемії. Це добре видно і на прикладі державних інвестицій у компанії, які розробляли вакцину, й на прикладі теперішньої вакцинації. Зараз ми бачимо щось на зразок «вакцинованого націоналізму»: неможливо вакцинуватися поза квотами, встановленими в кожній державі. Загалом жоден уряд не був позбавленим помилок, і навіть уряди ліберальних держав — як показують приклади Трампа та Боріса Джонсона — поводилися не краще за уряд Китаю. Однак важливо, як швидко вони на цих помилках вчилися. Звісно, вакцинований націоналізм не здолає пандемії. Пандемія за визначенням є глобальним явищем, вона не знає кордонів і її подолання вимагає міжнаціональної кооперації. Формула розумного компромісу між міжнаціональним і національним зводиться до лозунґу ґлокальності — think globally, act locally. Ця формула не нова, але пандемія ще раз виопуклила її актуальність. 

Так само, як не вмерла національна держава, так само не має вмерти держава соціальна. Соціальна держава була одним з найважливіших винаходів людства в ХХ столітті, і її винайдення було прямою відповіддю на найбільші соціальні лиха цього століття: дві світові війни та кризу 1929—1933 років. Після падіння комунізму та неоліберальної революції її роль завмирає, і так само, як про смерть національної держави, говорять про смерть соціальної держави. Проте статистика жертв пандемії показує, що найбільше вона вражає найменш забезпечені групи населення. Якщо їх не захистити, то розвиток пандемії залишатиметься неконтрольованим. 

Те саме стосується відносин між багатшими та біднішими країнами. Вакцинація в багатих країнах не врятує їх від епідемії, якщо вони не поділяться вакцинацією з країнами біднішими. При виборі жертви вірус не знає кордонів і не заглядає в гаманці. Прагматична порада, як поводитися під час пандемії, є водночас дуже гуманною, можна сказати релігійною: не можна кидати бідніших сусідів у біді. Інакше ця біда повернеться до тебе. 

Уже зараз зрозуміло, що вакцинація, найімовірніше, не спинить пандемії. Проте вона дасть змогу сповільнити її темпи й зміцнити суспільний імунітет. А це означає сотні тисяч чи, може, навіть мільйони врятованих життів. Ми живемо у світі великих швидкостей, де все відбувається за формулою «дедалі швидше, і швидше, і швидше, і більше, і більше, і більше». Навіть мутації вірусів відбуваються за такою формулою. Зараз ми переживаємо змагання, хто кого випередить: швидкість поширення хвороби, пов’язаної, зокрема, з появою нових штамів, — чи швидкість появи нових вакцин і зростання темпів вакцинацій? Майже певно, що вакцинація не має шансів виграти це змагання. Але вона здатна сповільнити темпи хвороби. Тому ми навряд чи можемо дозволити собі люксус, яку вакцину для себе вибирати, й чекати на кращу. Правильною тактикою є вакцинуватися першою доступною вакциною. 

Коротко кажучи, пандемія ще раз і з усією гостротою ставить питання про контури майбутнього світу. Окрім розвитку сучасної науки, технологій, освіти, завше є й буде багато людей, які поводяться так, ніби живуть у середньовіччі. Єдина відмінність у тому, що тоді люди вірили в Бога, а зараз — у різні дурниці на зразок теорії змови чи шкідливості вакцинації. Ми можемо проявляти розпач щодо такої ситуації чи посміюватися з цих людей. Але це мало що змінить. Головне — самим не поповнити їхні ряди. Думаймо, як навіть за найгіршої ситуації не втратити розум і не загубити душу. 

Пандемія забере багато життів і завдасть удару по світовій економіці. Проте вона не стане кінцем світу. Це не означає, що кінця світу не буде взагалі. Шанси на нього з кожним днем зростають, а не падають. Інша річ, що ця пандемія може послугувати тим тривожним дзвоном, який змусить людство нарешті уважніше прислухатися до загроз, які з настійною впертістю ми самі створюємо. Чи цивілізація, яку ми створили й у якій живемо, є життєстійкою? Чи може вона витримати сучасні темпи розвитку технологій та рівень консюмеризму? 

У сухому залишку все зводиться до питання про цінності. Що для нас важливіше: health or wealth? Наше здоров’я чи наше багатство? І якщо здоров’я, то яке: фізичне чи духовне? 

Ідеальною розв’язкою було б усе поєднати. Бути й багатими, й здоровими — і здоровими фізично та духовно. Однак, як показав Ісая Берлін, фундаментальні цінності рідко вживаються між собою, і нам таки доведеться вибирати.

Ця стаття є частиною Річного звіту 2020 Аспен Інституту Київ.

X