Суспільний договір для України: оновлений погляд у контексті війни — колонка директора програмного розвитку Аспен Інституту Київ Дениса Полтавця для Lb.UA

Від початку повномасштабної агресії Росії стало очевидним, що старі уявлення про відносини між державою й громадянами потребують переосмислення. Те, що заведено називати «суспільним договором», тобто формальною чи неформальною домовленістю («згодою») про розподіл обов’язків і прав між державою й суспільством, у попередні десятиліття значною мірою базувалося на пострадянських практиках. Від держави сподівалися на мінімальні гарантії добробуту, проте в багатьох сферах зберігалася недовіра до інституцій, поширювалися тіньові схеми, а громадяни не завжди мали змогу активно впливати на ухвалення рішень.
Війна докорінно змінила умови: на перший план вийшли безпека, національна оборона й мобілізація всіх ресурсів. Стало очевидним, що громадяни не можуть залишатися осторонь, а держава потребує справжнього партнерства з суспільством. Це спонукає переглянути концепцію суспільного договору й виробити нові правила гри, за яких захищено ключові права і свободи, а також кожна сторона розуміє свою роль і відповідальність. Саме про такий оновлений суспільний договір ітиметься в цьому есеї, основні ідеї та пропозиції якого є узагальненням серії діалогів, організованих Аспен Інститутом Київ упродовж 2022-2024 років за участі українських лідерів — представників різних секторів і регіонів сучасної України.
Короткий огляд теоретичних засад
Ідея суспільного договору бере початок у працях мислителів доби Просвітництва. Томас Гоббс у своїй концепції наголошував, що людина в «природному стані» перебуває у стані «війни всіх проти всіх», а тому добровільно поступається частиною власних прав на користь держави, яка гарантує безпеку й порядок. Джон Локк, навпаки, вважав, що природний стан є не тотальним хаосом, а радше простором природних прав на життя, свободу й власність. Держава постає інструментом для їх ефективнішого захисту, однак у разі зловживань держави народ має право чинити спротив. Водночас Жан-Жак Руссо наполягав, що люди об’єднуються в політичне тіло задля реалізації «загальної волі», тобто колективного блага, і це не обмежує свободу, а навпаки — дає їй новий суспільний вимір.
Хоча ці концепції сформувалися в іншу історичну добу, вони допомагають осмислити, як українське суспільство зараз «укладає угоду» з державою. Або, іншими словами, який консенсус, яка нова «згода» формується на наших очах. Питання безпеки набуває надзвичайної гостроти (погляди Гоббса), однак одночасно актуалізується потреба зберегти громадянські свободи й право контролювати дії влади (позиція Локка). Нарешті, є величезний запит на колективні зусилля й солідарність (ідеї Руссо). Поєднання цих елементів створює унікальний український досвід переосмислення суспільного договору в час війни.
Війна як каталізатор суспільних трансформацій
З початком російської агресії у 2014 році, й особливо після вторгнення у 2022-му, відбувся нечуваний сплеск волонтерського руху та громадянської активності. Мільйони людей у всій країні долучилися до збору коштів, допомоги внутрішньо переміщеним особам, постачання армії спорядження та ліків. Це виявило високий рівень самоорганізації й здатність суспільства швидко об’єднуватися заради захисту спільних інтересів.
Водночас війна поглибила наявні суперечності, а подекуди й створила нові. Значна частина країни перебуває в прифронтовій зоні чи пережила окупацію, зазнала руйнувань; мільйони людей стали біженцями або внутрішньо переміщеними особами. Така ситуація підсилює нерівність між тими, хто мусив залишити домівки чи втратив засоби до існування, й тими, хто, попри війну, зберігає порівняно стабільне життя. Багато хто втратив бізнес або роботу, а в тих, хто працює, зростає податкове навантаження. Чимало громадян вдаються до нелегальних способів уникнути мобілізації, що почасти демотивує військових. Такий дисбаланс спонукає переосмислити основи соціальної політики й механізми підтримки вразливих груп.
За цих обставин суспільство вимагає від держави оперативних і дієвих заходів. З одного боку, держава має посилювати обороноздатність, а з іншого — забезпечувати соціальну справедливість і підтримувати економіку. Однак громадяни сподіваються також на прозорість, та й межа між «посиленням держави» й «надмірною централізацією» стає тонкою. У таких умовах поняття суспільного договору виходить на перший план: чи готові люди довіряти владі? Як вони її контролюватимуть, щоб уникнути зловживань?
Український контекст: від пострадянського договору до нової угоди
У час СРСР «договір» між людьми й державою часто було зведено до патерналістського обміну: влада мала забезпечити мінімальний добробут і захист від зовнішніх загроз, а громадяни — не питати зайвого й формально підтримувати «лінію партії». У незалежній Україні збереглося чимало такого спадку, хоча й було декларовано демократичні свободи та ринкову економіку. Війна з Росією показала повну непридатність старої моделі «обопільного невтручання». Держава не може гарантувати елементарної безпеки без активної участі суспільства, а громадяни водночас вимагають від влади не лише оборони, а й справедливого ставлення, прозорості, чесних правил.
На тлі оборонної мобілізації й спільного спротиву агресору сформувався запит на «угоду про відповідальність»: громадянин готовий воювати, підтримувати державу, платити податки, долучатися до волонтерства, але прагне, щоб держава звітувала й раціонально розподіляла ресурси, забезпечувала чесну конкуренцію, системно боролася з корупцією. Це стає фундаментом нового суспільного договору, в центрі якого — ідея партнерства, де і громадяни, й влада визнають взаємну залежність і відповідальність.
Щоб уможливити «доктрину партнерства» в українських реаліях, на думку учасників семінарів проєкту “Суспільний договір для України”, потрібна низка послідовних заходів. Їх можна умовно згрупувати так:
Інституційні реформи й верховенство права
Судова реформа та реформа правоохоронних органів:
- забезпечити реальну незалежність суддів, прозорий конкурс на суддівські посади, дієву перевірку доброчесності.
- посилити механізми парламентського та громадського контролю за МВС, СБУ й іншими безпековими відомствами, особливо в умовах воєнного стану.
Антикорупційні інститути:
- забезпечити ефективну реалізацію антикорупційної державної політики.
- запровадити автоматизовані системи моніторингу державних закупівель, зокрема військових, щоб мінімізувати зловживання.
Оприлюднення даних:
- За змогою відкривати суспільно важливу інформацію (бюджетні витрати, контракти, санкційні списки) та вдосконалювати процедури доступу до публічної інформації.
Громадянська участь і діалог
Публічні консультації та платформи діалогу:
- на регіональному й місцевому рівнях підтримувати дієві платформи для обговорення ключових питань: від розподілу бюджетів до планів відбудови постраждалих регіонів.
- ініціювати масштабні громадські слухання щодо післявоєнних реформ (економічних, освітніх, адміністративних).
Електронна демократія:
- розширити інструменти електронних петицій, електронних консультацій і голосувань, щоб люди могли оперативно впливати на порядок денний.
- розширити спектр цифрових державних послуг, зокрема й для швидкого та ефективного зворотного зв’язку з державними установами.
Підтримка громадських організацій:
- Запровадити пільгові умови для ГО, які реалізують гуманітарні, освітні чи ветеранські проєкти.
- Стимулювати розвиток громадських інституцій, які беруть участь у моніторингу витрат і контролі за владою.
Економічна модернізація та соціальна справедливість
Прозорі правила для бізнесу:
- Захищати право власності, гарантувати рівний доступ до ресурсів.
- Спрощувати дозвільні процедури, розвивати цифрові сервіси для підприємців.
- Окремо підтримувати тих, хто відновлює діяльність у зруйнованих регіонах.
Соціальний захист ветеранів та внутрішньо переміщених осіб:
- Розробити державну програму допомоги ветеранам: перекваліфікація, інтеграція в мирне життя, мікрогранти на відкриття бізнесу.
- Створити фонд відбудови житла для внутрішньо переміщених осіб; запровадити пільгові кредитні програми для тих, хто хоче повернутися додому або осісти в новому регіоні.
Підвищення прозорості податкової системи:
- Запровадити чітку й прозору систему електронних податкових звітів; звести до мінімуму «живі» контакти з податковими органами, щоб зменшити корупційні ризики.
- Забезпечити громадянам відкритість інформації щодо бюджетних витрат (податки, військові видатки).
- Розвиток людського капіталу та культури відповідальності
Освіта й громадянське виховання:
- Інтегрувати в шкільні та університетські програми елементи громадянської освіти, критичного мислення, волонтерської культури, оборонної свідомості.
- Підтримувати ініціативи неформальної освіти (семінари, тренінги, гуртки), що заохочують молодь до суспільної активності.
Психологічна підтримка й реабілітація:
- Створити мережу центрів психологічної допомоги для ветеранів, переміщених осіб, волонтерів та їхніх родин.
- Навчати фахівців з травматерапії, інтегрувати міжнародний досвід у відновленні спільнот, які зазнали воєнної травми.
Формування культури відповідальності:
- Заохочувати медіа й публічних осіб поширювати історії, що демонструють цінність соціальної ініціативи, взаємодопомоги, доброчесності.
- Стимулювати у суспільстві розуміння, що будь-які внески (сплата податків, дотримання законів, участь у місцевих ініціативах) зміцнюють спільну оборону й стійкість України.
Висновки
Війна перетворила ідею суспільного договору з суто теоретичного концепту на нагальну практичну потребу. Старі патерналістські схеми, успадковані від радянських часів, остаточно вичерпалися: безпека й добробут тепер залежать не лише від централізованої влади, а й від волі суспільства самоорганізовуватися й розвивати дієві інституції. Водночас держава мусить бути готовою звітувати перед громадянами, забезпечувати правила гри й не зловживати інструментами контролю.
Оновлений суспільний договір для України — це насамперед договір відповідальності й договір партнерства. У ньому:
Громадянин бере на себе обов’язок захищати країну (не тільки зі зброєю в руках, а й шляхом сплати податків, волонтерства, активної участі у громадському житті тощо), дотримується законів і готовий контролювати владу.
Держава гарантує діяльність справедливих і прозорих інституцій, пропонує умови для вільного розвитку бізнесу, надає соціальний захист вразливим групам, інвестує в оборону та водночас звітує суспільству про свої дії.
Якщо цей новий договір буде послідовно впроваджено, він стане фундаментом для повоєнного відновлення України, забезпечить більшу згуртованість і відкриє можливості для сталого економічного зростання. І навпаки — перебування у старій парадигмі «держава дає, суспільство мовчить» неминуче призведе до затухання реформ, демотивації громадян, збереження корупції та подальших криз. Тому вибір на користь оновленого суспільного договору не просто корисний — він без перебільшення екзистенційний для України на шляху до перемоги та побудови життєздатної демократії.
Ключова формула: «Громадянин захищає державу — держава захищає громадянина». На практиці це означає взаємну довіру, відповідальність і повагу. Саме навколо цієї ідеї й варто розбудовувати нову Україну.
Текст написаний в 2025 році в рамках проєкту “Суспільний договір для України”, що реалізується Аспен Інститутом Київ за підтримки National Endowment for Democracy, і авторизований для публікації у відкритому доступі.